В суботу 29 листопада 2014 року в головному концертному залі Культурпарку „Альфа" в Кошицях, заповненому до останнього місця, понад 250 присутніх, відбулася публічна презентація книги Левка Довговича „Хроніка життя політичного в'язня № 2А 424", сполучена з проекцією фільму режисера Люби Кольової „Диригент з ҐУЛАҐу".
ФOTOҐAЛЕРЕЯ

Понад 500-сторінкові спогади Л. Довговича видано паралельно двома книжками – українською та словацькою мовами. Це – незвична книжка, якої навіть в Україні нема.

Ось її короткий зміст:

14-річного Левка Довговича Військовий трибунал Прикордонних військ Міністерства внутрішніх справ Закарпатського округу в Ужгороді 22 травня 1950 року, після кількамісячного слідства (в часі якого юнак від досвідчених політичних спів в'язнів одержав солідний вишкіл, як держати себе на суді, у в'язницях та таборах) його, з огляду на малолітній вік засудив „лише" на „десять років виправно-трудових таборів, п'ять років висилки і п'ять років позбавлення громадських прав".

Отже він належав між наймолодших політичних в'язнів Радянського Союзу. Кару він відбував у жахливих умовах в'язниць Ужгорода, Львова, Києва, Москви, Ленінграду, Харкова. У в'язницях не було камер для малолітніх політв'язнів (а він після кровавої зустрічі з малолітніми кримінальниками) в харківській тюрмі категорично відмовлявся від співжиття з неповнолітними кримінальниками, його саджали між дорослих політв'язнів. Побував у концентраційних таборах Архангеьська, Воркути та за Байкалом, в яких він з огляду на свій вік і „зрілі" політичні погляди став їх улюбленцем і „підопічником". Серед політв'язнів (між якими понад 60 відсотків становили українці) він знаходив професорів, артистів, музикантів, диригентів, режисерів, які співчували з ним і розвивали його вроджені таланти зокрема в музиці та театральному мистецтві. В таборі він, по суті, здобув неповну середню освіту і диригентські початки.

Під впливом несприятливих умов його тягло „на волю". В таборі „Конвеєр" на півострові у Білому морі (де йому довелось працювати бібліотекарем), він протягом півтора року за допомогою надійних співв'язнів та цивільного персоналу підкопав семиметровий тунель під огорожею „зони" і втік на волю. На п'ятий день втечі його впіймали і засудили ще на десять років таборів суворого режиму. Після смерті Сталіна 1953 року усіх малоліток амнестували. Левка, як „політичного" повезли на Воркуту.

На Воркуті за активну участь в страйку політичних в'язнів на 29 шахті, зліквідованого масовим розстрілом (понад 300 мертвих і стільки же ранених), де і він був ранений, його засудили спочатку до розстрілу, а з огляду на неповнолітність, замінили десяти роками каторги і роком строгої тюрми. І залишили в таборах до 1956 року. Отже в „сталінських курортах" він побував шість з половиною року.

Наперекір амністії і повернення до Ужгорода він і надалі залишався під доглядом органів НКВД. В 1957 році йому разом з мамою та двома сестрами вдалося напівлегально виїхати до батька-священика у Чехію, а 1963 року – у Пряшів, де він розгорнув широку культурно-освітню діяльність, зокрема серед молоді (хори „Весна", „Ластівка", драм колектив «ДУМКА», Український клуб в „Руському домі"). Та в 1971 р. його з Пряшева прогнали із-за „політичної неблагонадійності", а з п'ятого курсу Філософського факультету Університету П. !. Шафарика (спеціальність-українська мова та історія) – звільнили. Порозуміння він знайшов серед україністів у Карловому університеті в Празі, де йому вдалось закінчити Карловий університет.

П'ятнадцять років був змушений працювати в будівництві в місті Кошіце, де він живе і по сей день. Після політичної реабілітації 1989 року він знов з неймовірним ентузіазмом розгорнув національно-виховну та просвітню роботу (хор „Карпати", молодіжна організація „Пласт", Фестиваль духовної пісні східного обряду, президент Європейського конгресу українців тощо).

Все це в його книзі описано детально з наведенням сотень імен, точних дат та конкретних документів.
Та повернімося до презентації його книги.

Їй передувала демонстрація телефільму Люби Кольовіої „Диригент з ҐУЛАҐу", який на основі спогадів Левка Довговича вона (з допомогою оператора Ладіслав Чікі) вона довго працювала над фільмом і завершила його минулого року. Прем'єру фільму Словацьке телебачення показало вкінці 2013 року. Фільм в травні 2014 року отримав премію 19-го річника авторського конкурсу журналістів Східнословацького регіону за 2013 рік а високу оцінку з фестивалю «Мій рідний край» в Ужгороді. Це і справді дуже зворушливий і правдивий документ про багатостраждальне життя молодого закарпатського хлопця у сталінських в'язницях і таборах.

Цілком закономірно, що книги в словацькій мові саме режисер Люба Кольова була «хресною мамою» а «хресним батьком» був мер міста Кошиці Ріхард Раші. Хресними батьками книги в українській мові були Марія Олшавська та Роман Рибак. А «похрестили» вони книгу свяченою водою з Кафедрального храму в Ужгороді (де майже 80 років тому був хрещений Левко) та символом України – червоною калиною. Після «хрещення» відбувся урочистий концерт, в якому виступив Український народний хор „Карпати" в супроводі оркестра „Музика ювеналес" (диригент Ігор Довгович – син Левка).

Після презентації та концерту відбулося „обговорення" книги та телефільму, в якому виступаючі не щадили словами похвали і подяки за незабутні культурні враження від баченого і почутого.

На презентації брали участь найвищі представники міста Кошиці, мер Ріхард Раші, заступники мера Рената Ленартова і Ян Якубов, мер Свидника Ян Голодняк та визначні гості з Пряшева й Братислави. Левко Довович в заключному слові подякував присутнім за їх участь, матеріальну та моральну допомогу при виданні книги та влаштування її презентації. Окрему подяку він висловив дружині Олені та трьом синам - Святославу, Ігореві та Роману. Всі вони (як і двоє онуків) брали участь в презентації.

Генеральний консул України Ольга Бенч у своєму виступі зауважила: „Те що ми тут бачили й чули, запам'ятається на все життя. Левко Довгович, наперекір пережитим стражданням, може вважати себе щасливою людиною, бо має все, що людині для щастя потрібно: визнання громадськості, добру дружину, синів і внуків. Та нехай потішить його факт, що й Україна не забуває про нього".

При цій нагоді Левко Довгович отримав «Почесну відзнаку Ужгородської міської ради», яку автору передав уповноважений мера міста Кошиці для співпраці міст Кошиці та Ужгороду пан Едуард Бураш.

Віримо, що його книга „Хроніка життя політичного в'язня № 2А 42" в короткому часі появиться масовим тиражем в Україні. Вона, без сумніву, зіграє важливу роль в консолідації української громадськості.

Микола Мушинка